ЛИННИЧЕНКО Іван Андрійович (24(12).10.1857–09.06.1926) –
історик, археограф, педагог. Професор (1895). Чл.-кор. Петерб. АН
(1900) та Краківської АН (1901). Н. в м. Київ у сім'ї дир. Фундукліївської жін.
г-зії. По матері – нащадок роду Балабух. 1875 закінчив 1-шу Київ.
г-зію зі срібною медаллю і поступив до Київ. ун-ту, 1879 закінчив
там історико-філол. ф-т і став стипендіатом по кафедрі рос.
історії. Учень В.Антоновича. 1884 захистив магістерську дис. на
тему: "Взаємовідносини Русі та Польщі" в Петерб. ун-ті й того ж
року зайняв посаду приват-доцента Новорос. ун-ту
(нині Одеський національний університет). Від 1888 –
приват-доцент Моск. ун-ту. Дійсний член Моск. археол. т-ва (1893).
1894 захистив докторську дис. на тему "Риси з історії станів у
південно-західній (Галицькій) Русі" в Київ. ун-ті. Від 1895 –
екстраординарний, а з 1898 – ординарний професор Новорос. ун-ту
в Одесі. Голова Одес. слов'ян. доброчинного т-ва
ім. Кирила і Мефодія (1903–10), голова Одес. бібліографічного т-ва
та ред. його "Известий" (1910–12). Викладав рос. історію та історію
слов'янства на Одес. вищих жін. курсах (1906–17). Брав участь у
міжнар. конгресах і з'їздах істориків та археологів у Римі (Італія;
1903, 1912), Афінах (Греція; 1905), Берліні (Німеччина; 1908),
Каїрі (Єгипет; 1910), Буенос-Айресі (Аргентина; 1910), Женеві
(Швейцарія; 1912), Лондоні (Велика Британія; 1913). Працював у
архівах Москви, Санкт-Петербурга, Берліна, Варшави, Вроцлава, Кракова, Познані (усі чотири міста нині в
Польщі), Відня, Львова, Праги (нині столиця Чехії). Був
прибічником схеми офіц. рос. історії, вважав, зокрема, що росіяни,
українці й білоруси – це одна нація. Обстоював думку про
трьохчленну періодизацію рос. історії: 1) земський чи
удільно-вічовий період; 2) моск. період; 3) імператорський період.
Істор. та сусп. погляди Л. спиралися, переважно, на позитивістську
методологію (домінування фактографічного канону, каузальність, теза
про множинність чинників в істор. процесі, широке застосування
історико-порівняльного методу тощо), хоч і зазнали певної
консервативної та ідеалістичної еволюції (критика ідеї поступу,
особливої ролі культурно-етичних чинників та ін.). У 1917
полемізував з М.Грушевським стосовно самої можливості
існування Укр. д-ви (за термінологією Л. – Малоросії) навіть на
засадах федерації чи автономії, позаяк уважав її штучним, уявним
витвором, який руйнує єдність Рос. нац. д-ви у добу Світ.
війни.
Наприкінці 1919 залишив Одесу разом з частинами Добровольчої армії. 1921–26 читав різні курси в
ун-ті та ін. навч. закладах Сімферополя.