В. Винниченко "Відродження нації" Київ-Відень, 1990 (Репринтное
издание 1920 года) 3 тома…Місто давно перекинулося на бік “старшого
брата”. Це осередок, насамперед, гулящих людей, це резиденції
пануючих, паразитарних класів. Пануючі українські класи давно
зрусифікувалися, прийняли російську мову, російську культуру,
російський нагай і російську нагороду за зраду своєї нації та за її
винищування. І вони не за страх, а за совість, – і нечисту,
неспокійну совість! – намагались заслужити ласку своїх
нагороджувачів. Найлютішим, найшкідливішим ворогом будь-якої справи
є її зрадник, ренегат. Ренегат мусить заспокоювати своє власне
сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що
він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду
зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли
щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки,
Шульгіни, Піхни в Україні були й є такими оскаженілими, такими
найшкідливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через
те, що вони за це мали тридцять серебряників, не тільки за
“лакомства нещасні”, а ще й “ідейно”, ще “для душі” це роблять, бо
всяка душа, навіть така загиджена й задрипана по царських притоках,
як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе виправдання
своїх вчинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі
звинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають
цьому законові, й мусять бути чистими перед собою. І через те вони
так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що
самі в собі задушили вже давно за тридцять серебряників.
Ось такі Савенки найбільше спричинилися до русифікації українських
міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе
оточення своє підфарбовували під панську фарбу.
А їм, зрозуміло, охоче допомагав “старший брат”. Він зграями
насилав своїх урядовців в Україну, цих чорних бюрократичних
воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі.
Петербурзькі можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним
шлюхам, жіночої й чоловічої статі.
А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багатства, зрозуміло, мали і
силу задавати тон усьому оточенню. А крамар, а дрібний всякий
прислужник панів мусив приймати той тон.
І таким чином українські міста стали “російськими”.
…Хай побуде в Україні з десять років справжній демократичний лад та
українська школа, як ця російська перевага розтане, немов сніг на
весні, зникне, розпливеться й з-під неї виступить справжній грунт,
справжня українська земля.
І нехай російський демократ раз назавжди собі запам’ятає: боротись
з українством можна тільки деспотичним, драконівським режимом;
справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається
російський демократ є найкращий засіб для перемоги українства над
русифікацією. Отже, нехай собі раз на завжди вибере цей демократ:
або деспотизм і тоді можна вихвалятися більшістю голосів по
українських містах; або демократизм (…дійсне народоправство!), і
тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.